«Умови воєнного часу і відповідні послаблення в розпорядженні бюджетними коштами використовуються в повний зріст і далеко не завжди для потреб реального відновлення»
Олена Гарагуц (О. Г.), керівниця ГО «ЛАРП»:
– Доброго дня! Сьогодні ми проводимо круглий стіл «Чесна відбудова Дніпропетровщини».
Ми – це Громадська організація «Люстраційна Антикорупційна рада Придніпров’я», яка виконує з квітня цього року проект про моніторинг відбудов, які проводяться на території Дніпропетровської області, завдяки публікаціям на сайті DREAM, сайті ProZorro. Проект фінансується фондом розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Тому дякуємо за щедру підтримку американському народу!
Ми обговоримо сьогодні не тільки відбудову як будівництво. В нас зібрались люди, які відслідковують відбудову у сфері спорту, у сфері медіа, в різних сферах, тому ми обговоримо ширше ніж відбудова, можна сказати, відновлення.
Щодо нашого проекту. За 6 місяців ми промоніторили близько 250 об’єктів. Дякуємо аналітичній платформі YouControl, дякуємо Clarity Project – проекту, де можна відслідковувати по КВЕДу. На платформі YouControl можна відслідковувати по юридичній особі та фізичній особі, які приймали участь у тендерах за бюджетні кошти, ця чи інша особа.
Ми створили близько 250 публікацій, опублікували google-карту, де зазначено 120 об’єктів, які знаходяться в процесі або вже відбудовані.
Треба сказати, що ми стикнулися з великою проблемою отримання інформації. Не дивлячись на те, що закупівлі проводяться за бюджетні кошти, і повинна бути відкрита інформація: хто відбудовує, які фірми беруть участь у тендерах, на жаль, не завжди чиновники таку інформацію надають.
Як ми визначили об’єкти, які відслідковувати? По КВЕДам: будівництво будівель, реконструкція, капітальний ремонт і реставрація, будівництво трубопроводів, доріг і шосе.
За цей період нам задонатили наші читачі 1.100 грн, тому це як визнання, що наша діяльність цікавить людей.
Крім того, наприклад, 25 червня наш журналіст написав, що реконструкція перинатального центру в Дніпрі проводиться по завищених цінах, і через 10 днів – 5 липня департамент будівництва розірвав цей договір з фірмою «Рубікон».
31 травня ми написали, що в Нікополі ремонт доріг проводиться з асфальтом дуже вартісним, і цю угоду припинили.
Також, була публікація, що на 105 млн грн комунальне підприємство Дніпроводоканал Дніпровської міської ради заключив договір з фірмою на аварійний ремонт каналізації і водопроводу, а фірму декілька тижнів тому переписали на перукарку, спеціалістку-трітментолога. І теж було розірвано договір з цією фірмою.
Але ми не спостерігаємо, щоб були якісь кримінальні провадження, затримання, арешти.
Тобто – так, наша діяльність впливає на доброчесність відбудови і вона стає більш чесною, але покарання для тих, хто наживається на бюджетних коштах, ми не спостерігаємо.
– Цього літа трошки покопатися в одній історії з участю бюджетних коштів в місті Нікополі. В травні певний ФОП з Нікополя отримав тендер на реконструкцію покриттів на одній з вулиць, в тендер була закладена явна неадекватна вартість асфальтобетонної суміші. Про це була публікація, угоду розірвали.
А далі почалася дуже показова історія, яка характеризує, власне, один з коренів проблеми: що з відбудовою у військовий час відбувається не так.
Відбувається з нею не так те, що відбувається як мінімум з 2015 року: одні й ті ж люди через одні й ті ж мережі більш чи менш фіктивних фірм, за одними й тими ж схемами виводять бюджетний кошти собі в карман.
Як було в тому випадку з тим же ФОПом з Нікополя – «фунт», підставна особа. Десь з місяць після тої публікації (журналістського розслідування – ред.) і відповідного розголосу, вичекали, дійсно розірвали угоду, і тому ж ФОПу на досить близьку суму віддали інший тендер, видали фактично в ручному режимі. За участю класичних схем, які відомі і в повний зріст процвітають: коли до кількох учасників, що приходять на закупівлю, пред’являються різні вимоги.
І тут маю ще з великим жалем додати, що умови воєнного часу і відповідні послаблення в розпорядженні бюджетними коштами, – наприклад, той же Нікополь – це зона бойових дій, відповідно, порівняно з тим, як було до повномасштабки, дуже сильно розширені можливості проводити неконкурентні процедури, – і це використовуються в повний зріст і далеко не завжди для потреб реального відновлення.
Тобто, приклад цієї історії нам ще показує, що преса може пролити світло на брудні справи, але якщо брудні справи лишаються непокараними, то вже вибачте, це питання не до нас, не до преси, а до певних державних інституцій. Непокаране зло продовжується, ті ж люди виводять з того ж бюджету приблизно ті ж суми через ті ж мережі більш-менш фіктивних фірм, бо власне, а що їм? Розголос їм неприємний, але не наносить реальної шкоди.
Тому, вибачте, моя промова дещо песимістична.
«Робиться все можливе для того, щоб ВПО виїжджали з країни. На жаль, це сумний висновок»
Олена Гарагуц:
– Десятки тисяч людей потребують житла, тому що зруйновані їх домівки. І я знаю, що питання допомоги ВПО відслідковує журналіст Сергій Чернявський, він зробив три лонгріди, як живуть ВПО в Дніпрі, як функціонують модульні містечка в Дніпропетровській області.
Сергій Чернявський, журналіст, медіаексперт:
– Дякую, пані Олено.
На жаль, питання вимушено переміщених осіб в місті Дніпро та в Дніпропетровській області, наразі потребує як додаткового фінансування, так і додаткової уваги від засобів масової інформації.
Тому що наприклад, коли я робив матеріали, то з модульних містечок, які ще в нас були зроблені у 2015-му або у 2016-му році, на компенсацію витрат, пов’язаних з комунальними послугами, в переліку від військової державної адміністрації було тільки одне модульне містечко.
Яким чином потрапило до списку тільки одне замість п’яти, хоча вони існують, з 16-го, чому чиновники, відповідальні за питання вимушено переміщених осіб, не знають, що в області є п’ять модульних містечок? Це рівень тих відповідальних осіб військової адміністрації, які займається цим питанням.
Окремо, також дуже дивно, що в нас, наскільки я пам’ятаю, понад 120 місць (шелтери і т.ін. – ред.), де в області розташовані вимушено переміщені особи, а компенсацію отримували тільки дві або чотири установи за комунальні послуги.
Тож насправді за рахунок меценатів існували, або місцевих бюджетів, або з великою заборгованістю, яка потім «висила», людей виставляли на вулицю. Є такі приклади у місті Дніпро, це колишній готель, який знаходився у центрі міста. Вимушені були людей виселяти, практично на вулицю. Вони потім знаходили міста або в інших шелтерах, або виїжджали за межі області або за кордони України вже, бо не було сплати за комунальні послуги. Але ж держава законодавчо має це виконувати!
В нас багато декларується про допомогу вимушено переміщеним особам, але насправді, тільки декларується. Бо коли я робив дослідження по ноутбуках для діточок вимушено переміщених осіб, то в тому ж місті Кривий Ріг, де модульне містечко знаходиться майже на межі міста, і до аптеки, наскільки я пам’ятаю, 35 хвилин їхати на міському транспорті, то в модульному містечку ні одна дитина на той час, а тільки після втручання журналіста вони отримали безкоштовні ноутбуки. Які вони мали отримати ще весною, а отримали вже на початку навчального року. Їм там окремо дозаказали, наскільки я пам’ятаю, 120 ноутбуків.
Коли пані Верещук вона була міністеркою з питання ВПО, по понеділках відбувалися наради. Але що відбувалось на тих нарадах, окрім виступів пані Верещук, мені невідомо, тому що наразі питання ВПО, на мою особисту думку, як людини, яка робила матеріали для ВПО, майже не вирішується.
Люди отримують мінімальні виплати від країни, і на мій власний погляд, країна сама не за немає інтересу до того, щоб ці люди залишалися в країні. І робить все можливе для того, щоб ці люди виїжджали з країни. На жаль, це сумний висновок, але як є.
Бо з того, що я бачу, що кожне модульне містечко в Дніпропетровській області виживає особисто… Є десь краще, наприклад, в Кам’янському, в Павлограді – там плюс-мінус, а є де зовсім, ну… не дуже гарно, є великі заборгованості у Дніпрі за комунальні послуги, наскільки я пам’ятаю, великі заборгованості.
І до речі, треба розуміти, що тих модульних містечок, в яких живуть вимушено переміщені особи, строк дії, на скільки розраховані ці будиночки, закінчився у 2021-му році. І коли задали питання партнерам з GIZ (це неурядова організація, яка займалась цими питаннями, з Німеччини), вони відповіли, що будиночки передані на баланс вже місцевим органам влади, і місцеві органи влади мають вирішувати, як люди можуть жити в тих контейнерах для проживання, у яких термін придатності вже вийшов три роки тому.
Люди якось живуть. Вони не дуже охоче йдуть на контакт. Тому що влада про них пригадує тільки на якісь великі свята: приїхали з наборами і сфотографувалися.
Шелтери, котрі існують у Дніпрі, я писав, вони існують здебільшого за рахунок підтримки або окремих меценатів, або окремих компаній. Наскільки я пам’ятаю, у Дніпрі тільки два шелтери отримували компенсацію за комунальні послуги, хоча шелтерів більше 50-ти.
До речі, я хочу сказати, що є ще Програма IREX «Єднання заради дії». Коли я спілкувався, то ті громадські ради ВПО, які створились при військово-цивільних адміністраціях, в тому числі і Дніпропетровській області, наразі вони, по-перше, не мають ніяких повноважень, це як дорачий орган, по-друге, вони не мають ніякого фінансування.
Виходить дуже дивна історія. В нас було за підтримки іноземних партнерів (Програми IREX «Єднання заради дії» – ред.) створено орган, який повинен опікуватися питаннями ВПО і допомагати міським і обласним адміністраціям в питаннях, що турбують ВПО. Це дорадчий орган. Він не має ніяких повноважень, немає ніякого фінансування. Я думаю, можна дивитися і робити розслідування: насправді, скільки коштів виділялися по питанням ВПО?
На мою особисту думку, це як з відбудовою: кошти можуть виділяються, але насправді вони можуть не доходити до кінцевого споживача. До тих людей, які насправді потребують нашої уваги, уваги наших громад, де вони, на жаль, опинилися через вторгнення країни-агресорки Росії.
Олена Гарагуц:
– Ви кажете, що проаналізували ситуацію і вважаєте, незацікавлені владні структури, щоб ВПО залишалися в Україні. А яка може бути тому причина?
Сергій Чернявський:
– Бо насправді вони потребують великих коштів для того, щоб отримати постійні місця проживання!
Відбудова осель, по-перше, де люди можуть знаходитися. По-друге, частина тих людей є людьми пенсійного віку, вони вже не можуть працювати. Додатково – фінансова навантаженість (за рахунок виплат ВПО – ред.) на державний бюджет, який йде субвенціями, на місцеві бюджети додаткове також навантаження. Але місцеві бюджети треба аналізувати. Бо єдина програма, яку я бачив, – це те, що пов’язано з ноутбуками.
«Проблемою шелтерів була перша повноцінна зима. Бо опалення. Практично ніхто з них нормально не зміг пережити зиму»
Денис Суханов:
– Нещодавно пройшла така цифра, мало ким помічена, що лише за тими даними, які мають наші державні офіційні інституції, на території, окуповані в ході повномасштабної війни, повернулися 150 000 людей. Це, здається, вже вирок всій нашій системі роботи з вимушеними переселенцями.
Про цю систему. Мені доводилося спілкуватися з певної кількістю людей такої категорії – люди, які виїхали з Донбасу ще у 2014-му році, воювали ще в АТО, воюють зараз. Якщо так відволіктися від емоційного забарвлення, то коли мова заходить про те, що вони як вимушені переселенці отримали від держави, один спільний висновок: ні держава, ні посадовці, ні інституції просто не зацікавлені в їх існуванні, сприймають їх як зайве джерело проблем. І всі спроби протягом от вже 10 років створити інституцію, яка була б зацікавлена хоч в якомусь вирішенні проблем внутрішньо переміщених осіб, успіху не мали. Інституції створювалися, але їм «и так было хорошо».
Владислав Малько, керівник «9-го Каналу»:
– Додам таке. Протягом 2022-2023-го років, разом із командою новин наших телевізійних, ми працювали «в полі». Тому що навіть я, як директор, був вимушений бути одночасно і водієм. Ми були в багатьох шелтерах міста, от і декілька таких моментів, які я хотів би зазначити.
Те, що якщо корупційна складова десь і була, то, мабуть, вона могла з’явитися тільки там, де шелтерами опікувалися державні установи. А таких шелтерів було небагато. Дуже небагато.
Іще такий момент треба розуміти: що такі шелтери опікуються різноманітними державними установами, не лише містом Дніпро, не лише нашою областю.
Шелтер Луганщини. Туди виділяються кошти, якщо виділяються, державні, вони йдуть через Луганську державну адміністрацію. А от більшість коштів все-таки йде через гранти, через іноземну допомогу цільову. Це були пральні машини, будівельні матеріали, практично постійно. Навіть тим шелтерам, які не були державними, допомагали будівельними матеріалами. Ми знімали у більш ніж десяти шелтерах, і завжди бачили саме це.
Проблемою першого року виживання шелтерів була перша повноцінна зима після повномасштабного вторгнення. Бо опалення, і практично ніхто з них нормально не зміг пережити зиму. Наприклад, «Жовтневий готель». Який не зміг вижити.
Ви знаєте, кому належить цей будинок (Коломойському – авт.), і от на початку війни можна було сказати: «От яка добра людина: дала прихисток!». Ну, а прихисток був який? Люди самі повинні були вирішувати це питання.
На початку ніхто не платив (за комунальні послуги – авт.), і таке рішення ніхто на себе не хотів брати в більшості шелтерів.
Але є шелтери в яких беруть оплату, і вони дуже добре існують. Наприклад, це колишня лікарня від заводу Петровського (зараз – «Дніпровський металургійний завод» – ред.). Її передали на проживання. Там чотири чи п’ять поверхів, і всі кабінети стали фактично сімейним гуртожитком. Вони з людей беруть гроші, 1-2 тисячі гривень, фактично квартплату. І вони виживають нормально.
Поступово долучали гроші установ закордонних, бо їм дали занедбане приміщення, і потроху відновлювали приміщення. Для мене це був яскравий приклад того, як люди самі змогли виживати в шелтерах, не маючи державного фінансування.
Да, були всім відомий шелтер в Волоському, на базі школи, коли літо було, коли навчального процесу не було. Відомі були шелтери при протестантських церквах – там теж гуртом люди збирали і допомагали. Державні приклади – це шелтер Луганщини, він в Зеленому Гаю. За 1 гривню місто здало в оренду це приміщення луганчанам, і вони там ремонтують, дуже добре розвивають. Ми там були на різних етапах ремонту цієї будівлі.
Відомий шелтер державний – на проспекті Нігояна, це колишній гуртожиток метробудівників.
Сергій там каже, що 50 чи 60 шелтерів знає. Я стільки не знаю.
«Стало більше дітей, які не хочуть навчатися онлайн»
В’ячеслав Хорошун, відеограф:
– Я їжджу зі своєю командою по області та бачу, як відбудовуються чи будуються укриття. Десь щось лякає, десь нас не пускали, а десь я бачив таке, що воно зацікавило.
Нещодавно дитина, яка ходить до школи, і частіше вони не вчаться, а бігають до сховища, вона вислала мені трохи відео і одну фотографію, що там твориться. Таке враження, що в якомусь вузькому коридорі багато дітей, і вони як оселедці в банці. Друг у друга, мабуть, на головах сидять, і гомін стоїть великий. Видно, що дихати важко. І наша дитина постійно боліє. У неї алергія навіть з’явилася, а раніше не було.
На фото видно, що (в шкільному бомбосховищі – ред.) на стелі якийсь отвір. Дірка незрозуміла. Самої вентиляції нема.
Хоча десь в Телеграмі було про те, що наш мер Кам’янського Білоусов займається, щось робить. Але у 30-му ліцеї щось не дуже все добре. Хоча зовнішнє виглядає дуже гарно, але є «підводні камені».
Зараз будується чи перебудовується їдальня, і діти кушають у спортзалі – у тому місці, де не дуже чисто, і запах відповідний. Їсти там просто неможливо.
Тобто, це можна було зробити за час літніх канікул, але чогось от прямо зараз їм потрібно!
Нещодавно ми знімали дитячий садочок «Орлятко», у Кам’янському теж. Там просто недороблено садочок. Зверху панелями гарними різнокольоровими, як зараз модно, все покрили, але знизу видно, що не дороблено.
Дах недороблено, і будівництво триває в процесі того, як у цьому садочку перебувають діти. Це дуже якось так дивно. Раптом якийсь нещасний випадок трапиться.
Як, припустімо, ось нещодавно ми робили сюжет з приводу 12-ї гімназії, теж у Кам’янському. Це недалеко від сьомої лікарні.
Там вирішили під футбольним полем (як в багатьох місцях, де ми їздили) зробити бомбосховище. Розрили футбольне поле, і ці гори глини, землі, працює екскаватор… А не було огорожі.
Дитина вирішила погратися, пострибати з цих круч, і її засипало. На жаль, вона не вижила.
Раптом з будівельних лісів у тому ж самому «Орлятку» впаде якесь відро, молоток, а поруч буде дитина…
А сподобалося мені, як зробили бомбосховище модульного типу в Личковому (Личківська сільська громада знаходиться в Самарівському районі Дніпропетровської області – ред.). Воно модульного типу, збирається просто з бетонних модулів, вони з’єднуються (на сайті нашому можна подивитися це відео, я це відзняв).
Тобто, мене самого як технаря зацікавило, що, виявляється, це можна дуже швидко зібрати, і це коштує 5 млн грн. На відміну від того, що в інших місцях на сховища просто величезні гроші «викидали»: в 10 разів більші!
С.Ч.:
– На скільки розраховане бомбосховище, про яке Ви кажете?
О.Г.:
– На 200 осіб.
В.Х.:
– Воно швидко збирається, тому що блоками. Квадратні труби скріплюються.
Тобто, просто привозиться на місце окремий блок, підставляється інший блок, їх з’єднують болтами, гвинтами. Все робиться єдиним. Окремо – входи з двох боків. Всередині – пожежний щит, туалет, вода – усе, що треба. Вогнегасники, аптечки, і лавки вздовж.
С.Ч.:
– Дякую за цікаву інформацію. Насправді, я хотів би звернути увагу міської влади Дніпра. Чому? Бо кількість дітей, які вирішили, їхні батьки вирішили, щоб діти повернулися до навчання у школах, ця кількість більшає, а бомбосховища не розраховані на таку кількість.
І в школах стали вводити через це дві зміни. Бо є обґрунтування, що не вистачає бомбосховищ.
А зараз Ви кажете, що приклади, коли за невеликі кошти можна зробити на території школи ще додаткове бомбосховище, і таким чином вирішити питання, що в нас не буде двох змін.
Бо якщо батьки не погоджуються на дві зміни, то знов скорочується кількість оффлайн навчання. Тому що стало більше дітей, які не хочуть онлайн.
Дякую, гарний приклад, дякую.
Карина Полякова, мешканка Кам’янського:
– Хочу додати за бомбосховища. Крім того, що дійсно діти вчаться, одні – в першу зміну, інші – в другу, потім узагалі тиждень через тиждень. Ну, я вважаю, це взагалі не навчання, за великим рахунком. Тим паче, коли вони весь час сидять у бомбосховищі.
А сховище (у 30-му ліцеї Кам’янського – ред.) треба довести до ладу. Чому? Бо там дійсно, мені дитина каже, щось сиплеться на голову, дірки якісь, загалом критичний стан у цього бомбосховища.
І те, що немає вентиляції… Ми переглядали днями табель, деякі предмети, виявляється, вона просто не змогла відвідати через хворобу. Постійно хворіє-хворіє-хворіє, і в неї пів класу хворих дітей через віруси в бомбосховищі.
Владислав Малько:
– Мій досвід зйомок сховищ такий, що лише у одному старому радянському сховищі була примусова вентиляція.
Це сховище шелтера, який від заводу Петровського, на 200 людей. Я так розумію, протирадіаційне.
Там навіть був телекомунікаційний центр на п’ять кабінок з прямими телефонними телефонами, були складські приміщення для продуктів довгострокового строку зберігання.
Примусова вентиляція з великими нагнітачами. Такими великими, які дозволяють мати якийсь мікроклімат.
Я розумію, що у нас поспіхом роблять дуже багато сховищ (це ж не бомбосховища ми робимо, це, я так розумію, сховища просто), і треба звертати увагу влади на те, щоб вони оснащувалися вентиляцією примусовою. Тому що це підвали, найчастіше, і, звісно, в підвалах дуже висока вологість, дуже некомфортно – це так і є. А коли дітей забагато чи людей забагато, в закладах освіти це діти зазвичай…
Перший рік всі дистанційно навчалися, а зараз усі повертаються до школи, тому що рівень навчання знизився дуже сильно при дистанційному навчанні, це всі розуміють.
Треба, я так вважаю, журналістам звертати увагу, робити моніторинг. Люди з проактивною життєвою позицією, батьки самі так можуть робити: зайти до своїх шкіл, де діти навчаються, до сховищ, подивитись, чи існує там примусове нагнітання повітря чи ні, чи є кондиціонування і яка система.
Тому я вважаю, що це питання не тільки до влади, а це питання й до контролю влади.
«Медійний ринок зараз зазнає вимушеного переформатування. Все цікаво і непевно»
Денис Суханов:
– Медіа – це все одно бізнес, це інвестиція. Інвестиція зараз – в доступ до загального бюджетного пирога після наступних виборів. Це та схема, за якою в період 2015-2020-го років, багато місцевих ЗМІ функціонували.
І ця схема, яка зараз, ну через зовнішні обставини важкопереборної сили, виявилася непотрібною, оскільки виборів не проглядається, бо військовий стан. І закінчення військового стану не проглядається, бо не проглядається перспектив якогось миру на некатастрофічних умовах. І на загальнонаціональному рівні, і тим більш на місцевому бенефіціари розподілу бюджетів дивляться і думають: прямо зараз вкладатися в перемогу своїх людей на майбутніх виборах не треба.
Ну, в Дніпрі наклалися деякі суб’єктивні чинники: десь проблеми із здоров’ям, десь надмірне нахабство і надлишок кримінальних справ. Але проблема це не локально-дніпровська – в Україні медійний ринок зараз зазнає вимушеного переформатування, бо одне з найбільших старих джерел існування зсохлося і більше не тече.
І, чесно кажучи, ми зараз можемо лише припускати, в які формати існування українські медіа підуть для свого якогось виживання. Виживання навіть не конкретних каналів і видань, а певних сукупностей людей, які цим займалися. І якщо не буде знайдено ніяких відповідей, то ми… Вже почали спостерігати і ще будемо спостерігати, як медійний простір український просто стискатиметься і біднішає. Ну, такі реалії воєнного часу.
О. Г.:
– І до якого степеню він може стиснутися?
Д.С.:
– До фінансованих державою загальнонаціональних мовників, до мінімальної інформаційної обслуги місцевих адміністрацій, до якогось кола, скажімо так, грантових спільнот. Але ми знаємо від яких чинників зовнішніх залежать ці всі дуже нестабільні грошові потоки, ми знаємо, що було в 2016 році (Дональд Трамп, вперше вигравши президентські вибори в США 2016 року, скоротив фінансування міжнародних програм та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), особливо щодо зміну клімату та біженців – ред.), і як після цього змінилися пріоритети грантодавців, і розуміємо, що ми нічим не застраховані від ще одного такого фокусу, тому це все цікаво і непевно.
Повертаючись до теми круглого столу. З приводу відбудови: чи доцільно зводити якісь будівлі в Нікополі, і взагалі у 30 км від окупованої території.
Я не є якимось великим військовим експертом, я просто можу сказати, що відбувалося з 2022 року в зоні досяжності ствольної артилерії.
У якісь довготермінові проекти, – крім спрямованих на безпосереднє виживання громади, як ті ж бомбосховища, якщо вони реально будуються, відновлення водопостачання, якщо воно відновлюється, а не так, як ми знаємо приклади, – в зоні досяжності ствольної артилерії у щось вкладатися – це в кращому випадку авантюризм, в гіршому – махінації з бюджетом, на крові.
О. Г.:
– Скільки кілометрів від ворожої лінії ця артилерія досягає?
Д.С.:
– 20-25 км.
О. Г.:
– Тобто, в Нікополь не треба вкладати, асфальтувати якісь вулиці недоцільно?
Д.С.:
– Нікополь – це окрема проблемна історія, бо це, все-ж таки, велике місто, якому треба підтримувати якийсь рівень функціонування. Але вкладатися в якісь довготермінові і не першочергової необхідності проекти в цих умовах… Ну, м’яко кажучи, дивна поведінка.
Якщо подивитись, де в межах Дніпропетровської області зараз будуються укріплення, і при цьому де в межах Дніпропетровської області будуються проєкти того ж типу «Великого будівництва», скажімо так, багато з них будується ближче до того місця, де ворог зараз, ніж будується лінія укріплень. Де у цій конструкції присутня державницька логіка? – питання вже не до мене. Я тут державницької логіки не знаходжу.
О. Г.:
– Дякую.
На цьому ми завершуємо круглий стіл. Але зауважте, що відбулася лише половина нашого проекту, ми продовжуємо моніторити відбудову, продовжуємо викривати проблеми, де завищені ціни, де підставні фірми. Тому, корупціонери, начувайтеся!
Всім дякую, до побачення!
P.S. Це скорочена версія розмови, повна – у відеозапису.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
«Умови воєнного часу і відповідні послаблення в розпорядженні бюджетними коштами використовуються в повний зріст і далеко не завжди для потреб реального відновлення»
Олена Гарагуц (О. Г.), керівниця ГО «ЛАРП»:
– Доброго дня! Сьогодні ми проводимо круглий стіл «Чесна відбудова Дніпропетровщини».
Ми – це Громадська організація «Люстраційна Антикорупційна рада Придніпров’я», яка виконує з квітня цього року проект про моніторинг відбудов, які проводяться на території Дніпропетровської області, завдяки публікаціям на сайті DREAM, сайті ProZorro. Проект фінансується фондом розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Тому дякуємо за щедру підтримку американському народу!
Ми обговоримо сьогодні не тільки відбудову як будівництво. В нас зібрались люди, які відслідковують відбудову у сфері спорту, у сфері медіа, в різних сферах, тому ми обговоримо ширше ніж відбудова, можна сказати, відновлення.
Щодо нашого проекту. За 6 місяців ми промоніторили близько 250 об’єктів. Дякуємо аналітичній платформі YouControl, дякуємо Clarity Project – проекту, де можна відслідковувати по КВЕДу. На платформі YouControl можна відслідковувати по юридичній особі та фізичній особі, які приймали участь у тендерах за бюджетні кошти, ця чи інша особа.
Ми створили близько 250 публікацій, опублікували google-карту, де зазначено 120 об’єктів, які знаходяться в процесі або вже відбудовані.
Треба сказати, що ми стикнулися з великою проблемою отримання інформації. Не дивлячись на те, що закупівлі проводяться за бюджетні кошти, і повинна бути відкрита інформація: хто відбудовує, які фірми беруть участь у тендерах, на жаль, не завжди чиновники таку інформацію надають.
Як ми визначили об’єкти, які відслідковувати? По КВЕДам: будівництво будівель, реконструкція, капітальний ремонт і реставрація, будівництво трубопроводів, доріг і шосе.
За цей період нам задонатили наші читачі 1.100 грн, тому це як визнання, що наша діяльність цікавить людей.
Крім того, наприклад, 25 червня наш журналіст написав, що реконструкція перинатального центру в Дніпрі проводиться по завищених цінах, і через 10 днів – 5 липня департамент будівництва розірвав цей договір з фірмою «Рубікон».
31 травня ми написали, що в Нікополі ремонт доріг проводиться з асфальтом дуже вартісним, і цю угоду припинили.
Також, була публікація, що на 105 млн грн комунальне підприємство Дніпроводоканал Дніпровської міської ради заключив договір з фірмою на аварійний ремонт каналізації і водопроводу, а фірму декілька тижнів тому переписали на перукарку, спеціалістку-трітментолога. І теж було розірвано договір з цією фірмою.
Але ми не спостерігаємо, щоб були якісь кримінальні провадження, затримання, арешти.
Тобто – так, наша діяльність впливає на доброчесність відбудови і вона стає більш чесною, але покарання для тих, хто наживається на бюджетних коштах, ми не спостерігаємо.
Зараз я хочу передати слово журналісту Денису, який проводив журналістські розслідування у Нікополі. Він нам розкаже, яка ситуація з дорогами.
Денис Суханов, журналіст:
– Цього літа трошки покопатися в одній історії з участю бюджетних коштів в місті Нікополі. В травні певний ФОП з Нікополя отримав тендер на реконструкцію покриттів на одній з вулиць, в тендер була закладена явна неадекватна вартість асфальтобетонної суміші. Про це була публікація, угоду розірвали.
А далі почалася дуже показова історія, яка характеризує, власне, один з коренів проблеми: що з відбудовою у військовий час відбувається не так.
Відбувається з нею не так те, що відбувається як мінімум з 2015 року: одні й ті ж люди через одні й ті ж мережі більш чи менш фіктивних фірм, за одними й тими ж схемами виводять бюджетний кошти собі в карман.
Як було в тому випадку з тим же ФОПом з Нікополя – «фунт», підставна особа. Десь з місяць після тої публікації (журналістського розслідування – ред.) і відповідного розголосу, вичекали, дійсно розірвали угоду, і тому ж ФОПу на досить близьку суму віддали інший тендер, видали фактично в ручному режимі. За участю класичних схем, які відомі і в повний зріст процвітають: коли до кількох учасників, що приходять на закупівлю, пред’являються різні вимоги.
І тут маю ще з великим жалем додати, що умови воєнного часу і відповідні послаблення в розпорядженні бюджетними коштами, – наприклад, той же Нікополь – це зона бойових дій, відповідно, порівняно з тим, як було до повномасштабки, дуже сильно розширені можливості проводити неконкурентні процедури, – і це використовуються в повний зріст і далеко не завжди для потреб реального відновлення.
Тобто, приклад цієї історії нам ще показує, що преса може пролити світло на брудні справи, але якщо брудні справи лишаються непокараними, то вже вибачте, це питання не до нас, не до преси, а до певних державних інституцій. Непокаране зло продовжується, ті ж люди виводять з того ж бюджету приблизно ті ж суми через ті ж мережі більш-менш фіктивних фірм, бо власне, а що їм? Розголос їм неприємний, але не наносить реальної шкоди.
Тому, вибачте, моя промова дещо песимістична.
«Робиться все можливе для того, щоб ВПО виїжджали з країни. На жаль, це сумний висновок»
Олена Гарагуц:
– Десятки тисяч людей потребують житла, тому що зруйновані їх домівки. І я знаю, що питання допомоги ВПО відслідковує журналіст Сергій Чернявський, він зробив три лонгріди, як живуть ВПО в Дніпрі, як функціонують модульні містечка в Дніпропетровській області.
Сергій Чернявський, журналіст, медіаексперт:
– Дякую, пані Олено.
На жаль, питання вимушено переміщених осіб в місті Дніпро та в Дніпропетровській області, наразі потребує як додаткового фінансування, так і додаткової уваги від засобів масової інформації.
Тому що наприклад, коли я робив матеріали, то з модульних містечок, які ще в нас були зроблені у 2015-му або у 2016-му році, на компенсацію витрат, пов’язаних з комунальними послугами, в переліку від військової державної адміністрації було тільки одне модульне містечко.
Яким чином потрапило до списку тільки одне замість п’яти, хоча вони існують, з 16-го, чому чиновники, відповідальні за питання вимушено переміщених осіб, не знають, що в області є п’ять модульних містечок? Це рівень тих відповідальних осіб військової адміністрації, які займається цим питанням.
Окремо, також дуже дивно, що в нас, наскільки я пам’ятаю, понад 120 місць (шелтери і т.ін. – ред.), де в області розташовані вимушено переміщені особи, а компенсацію отримували тільки дві або чотири установи за комунальні послуги.
Тож насправді за рахунок меценатів існували, або місцевих бюджетів, або з великою заборгованістю, яка потім «висила», людей виставляли на вулицю. Є такі приклади у місті Дніпро, це колишній готель, який знаходився у центрі міста. Вимушені були людей виселяти, практично на вулицю. Вони потім знаходили міста або в інших шелтерах, або виїжджали за межі області або за кордони України вже, бо не було сплати за комунальні послуги. Але ж держава законодавчо має це виконувати!
В нас багато декларується про допомогу вимушено переміщеним особам, але насправді, тільки декларується. Бо коли я робив дослідження по ноутбуках для діточок вимушено переміщених осіб, то в тому ж місті Кривий Ріг, де модульне містечко знаходиться майже на межі міста, і до аптеки, наскільки я пам’ятаю, 35 хвилин їхати на міському транспорті, то в модульному містечку ні одна дитина на той час, а тільки після втручання журналіста вони отримали безкоштовні ноутбуки. Які вони мали отримати ще весною, а отримали вже на початку навчального року. Їм там окремо дозаказали, наскільки я пам’ятаю, 120 ноутбуків.
Коли пані Верещук вона була міністеркою з питання ВПО, по понеділках відбувалися наради. Але що відбувалось на тих нарадах, окрім виступів пані Верещук, мені невідомо, тому що наразі питання ВПО, на мою особисту думку, як людини, яка робила матеріали для ВПО, майже не вирішується.
Люди отримують мінімальні виплати від країни, і на мій власний погляд, країна сама не за немає інтересу до того, щоб ці люди залишалися в країні. І робить все можливе для того, щоб ці люди виїжджали з країни. На жаль, це сумний висновок, але як є.
Бо з того, що я бачу, що кожне модульне містечко в Дніпропетровській області виживає особисто… Є десь краще, наприклад, в Кам’янському, в Павлограді – там плюс-мінус, а є де зовсім, ну… не дуже гарно, є великі заборгованості у Дніпрі за комунальні послуги, наскільки я пам’ятаю, великі заборгованості.
І до речі, треба розуміти, що тих модульних містечок, в яких живуть вимушено переміщені особи, строк дії, на скільки розраховані ці будиночки, закінчився у 2021-му році. І коли задали питання партнерам з GIZ (це неурядова організація, яка займалась цими питаннями, з Німеччини), вони відповіли, що будиночки передані на баланс вже місцевим органам влади, і місцеві органи влади мають вирішувати, як люди можуть жити в тих контейнерах для проживання, у яких термін придатності вже вийшов три роки тому.
Люди якось живуть. Вони не дуже охоче йдуть на контакт. Тому що влада про них пригадує тільки на якісь великі свята: приїхали з наборами і сфотографувалися.
Шелтери, котрі існують у Дніпрі, я писав, вони існують здебільшого за рахунок підтримки або окремих меценатів, або окремих компаній. Наскільки я пам’ятаю, у Дніпрі тільки два шелтери отримували компенсацію за комунальні послуги, хоча шелтерів більше 50-ти.
До речі, я хочу сказати, що є ще Програма IREX «Єднання заради дії». Коли я спілкувався, то ті громадські ради ВПО, які створились при військово-цивільних адміністраціях, в тому числі і Дніпропетровській області, наразі вони, по-перше, не мають ніяких повноважень, це як дорачий орган, по-друге, вони не мають ніякого фінансування.
Виходить дуже дивна історія. В нас було за підтримки іноземних партнерів (Програми IREX «Єднання заради дії» – ред.) створено орган, який повинен опікуватися питаннями ВПО і допомагати міським і обласним адміністраціям в питаннях, що турбують ВПО. Це дорадчий орган. Він не має ніяких повноважень, немає ніякого фінансування. Я думаю, можна дивитися і робити розслідування: насправді, скільки коштів виділялися по питанням ВПО?
На мою особисту думку, це як з відбудовою: кошти можуть виділяються, але насправді вони можуть не доходити до кінцевого споживача. До тих людей, які насправді потребують нашої уваги, уваги наших громад, де вони, на жаль, опинилися через вторгнення країни-агресорки Росії.
Олена Гарагуц:
– Ви кажете, що проаналізували ситуацію і вважаєте, незацікавлені владні структури, щоб ВПО залишалися в Україні. А яка може бути тому причина?
Сергій Чернявський:
– Бо насправді вони потребують великих коштів для того, щоб отримати постійні місця проживання!
Відбудова осель, по-перше, де люди можуть знаходитися. По-друге, частина тих людей є людьми пенсійного віку, вони вже не можуть працювати. Додатково – фінансова навантаженість (за рахунок виплат ВПО – ред.) на державний бюджет, який йде субвенціями, на місцеві бюджети додаткове також навантаження. Але місцеві бюджети треба аналізувати. Бо єдина програма, яку я бачив, – це те, що пов’язано з ноутбуками.
«Проблемою шелтерів була перша повноцінна зима. Бо опалення. Практично ніхто з них нормально не зміг пережити зиму»
Денис Суханов:
– Нещодавно пройшла така цифра, мало ким помічена, що лише за тими даними, які мають наші державні офіційні інституції, на території, окуповані в ході повномасштабної війни, повернулися 150 000 людей. Це, здається, вже вирок всій нашій системі роботи з вимушеними переселенцями.
Про цю систему. Мені доводилося спілкуватися з певної кількістю людей такої категорії – люди, які виїхали з Донбасу ще у 2014-му році, воювали ще в АТО, воюють зараз. Якщо так відволіктися від емоційного забарвлення, то коли мова заходить про те, що вони як вимушені переселенці отримали від держави, один спільний висновок: ні держава, ні посадовці, ні інституції просто не зацікавлені в їх існуванні, сприймають їх як зайве джерело проблем. І всі спроби протягом от вже 10 років створити інституцію, яка була б зацікавлена хоч в якомусь вирішенні проблем внутрішньо переміщених осіб, успіху не мали. Інституції створювалися, але їм «и так было хорошо».
Владислав Малько, керівник «9-го Каналу»:
– Додам таке. Протягом 2022-2023-го років, разом із командою новин наших телевізійних, ми працювали «в полі». Тому що навіть я, як директор, був вимушений бути одночасно і водієм. Ми були в багатьох шелтерах міста, от і декілька таких моментів, які я хотів би зазначити.
Те, що якщо корупційна складова десь і була, то, мабуть, вона могла з’явитися тільки там, де шелтерами опікувалися державні установи. А таких шелтерів було небагато. Дуже небагато.
Іще такий момент треба розуміти: що такі шелтери опікуються різноманітними державними установами, не лише містом Дніпро, не лише нашою областю.
Шелтер Луганщини. Туди виділяються кошти, якщо виділяються, державні, вони йдуть через Луганську державну адміністрацію. А от більшість коштів все-таки йде через гранти, через іноземну допомогу цільову. Це були пральні машини, будівельні матеріали, практично постійно. Навіть тим шелтерам, які не були державними, допомагали будівельними матеріалами. Ми знімали у більш ніж десяти шелтерах, і завжди бачили саме це.
Проблемою першого року виживання шелтерів була перша повноцінна зима після повномасштабного вторгнення. Бо опалення, і практично ніхто з них нормально не зміг пережити зиму. Наприклад, «Жовтневий готель». Який не зміг вижити.
Ви знаєте, кому належить цей будинок (Коломойському – авт.), і от на початку війни можна було сказати: «От яка добра людина: дала прихисток!». Ну, а прихисток був який? Люди самі повинні були вирішувати це питання.
На початку ніхто не платив (за комунальні послуги – авт.), і таке рішення ніхто на себе не хотів брати в більшості шелтерів.
Але є шелтери в яких беруть оплату, і вони дуже добре існують. Наприклад, це колишня лікарня від заводу Петровського (зараз – «Дніпровський металургійний завод» – ред.). Її передали на проживання. Там чотири чи п’ять поверхів, і всі кабінети стали фактично сімейним гуртожитком. Вони з людей беруть гроші, 1-2 тисячі гривень, фактично квартплату. І вони виживають нормально.
Поступово долучали гроші установ закордонних, бо їм дали занедбане приміщення, і потроху відновлювали приміщення. Для мене це був яскравий приклад того, як люди самі змогли виживати в шелтерах, не маючи державного фінансування.
Да, були всім відомий шелтер в Волоському, на базі школи, коли літо було, коли навчального процесу не було. Відомі були шелтери при протестантських церквах – там теж гуртом люди збирали і допомагали. Державні приклади – це шелтер Луганщини, він в Зеленому Гаю. За 1 гривню місто здало в оренду це приміщення луганчанам, і вони там ремонтують, дуже добре розвивають. Ми там були на різних етапах ремонту цієї будівлі.
Відомий шелтер державний – на проспекті Нігояна, це колишній гуртожиток метробудівників.
Сергій там каже, що 50 чи 60 шелтерів знає. Я стільки не знаю.
«Стало більше дітей, які не хочуть навчатися онлайн»
В’ячеслав Хорошун, відеограф:
– Я їжджу зі своєю командою по області та бачу, як відбудовуються чи будуються укриття. Десь щось лякає, десь нас не пускали, а десь я бачив таке, що воно зацікавило.
Нещодавно дитина, яка ходить до школи, і частіше вони не вчаться, а бігають до сховища, вона вислала мені трохи відео і одну фотографію, що там твориться. Таке враження, що в якомусь вузькому коридорі багато дітей, і вони як оселедці в банці. Друг у друга, мабуть, на головах сидять, і гомін стоїть великий. Видно, що дихати важко. І наша дитина постійно боліє. У неї алергія навіть з’явилася, а раніше не було.
На фото видно, що (в шкільному бомбосховищі – ред.) на стелі якийсь отвір. Дірка незрозуміла. Самої вентиляції нема.
Хоча десь в Телеграмі було про те, що наш мер Кам’янського Білоусов займається, щось робить. Але у 30-му ліцеї щось не дуже все добре. Хоча зовнішнє виглядає дуже гарно, але є «підводні камені».
Зараз будується чи перебудовується їдальня, і діти кушають у спортзалі – у тому місці, де не дуже чисто, і запах відповідний. Їсти там просто неможливо.
Тобто, це можна було зробити за час літніх канікул, але чогось от прямо зараз їм потрібно!
Нещодавно ми знімали дитячий садочок «Орлятко», у Кам’янському теж. Там просто недороблено садочок. Зверху панелями гарними різнокольоровими, як зараз модно, все покрили, але знизу видно, що не дороблено.
Дах недороблено, і будівництво триває в процесі того, як у цьому садочку перебувають діти. Це дуже якось так дивно. Раптом якийсь нещасний випадок трапиться.
Як, припустімо, ось нещодавно ми робили сюжет з приводу 12-ї гімназії, теж у Кам’янському. Це недалеко від сьомої лікарні.
Там вирішили під футбольним полем (як в багатьох місцях, де ми їздили) зробити бомбосховище. Розрили футбольне поле, і ці гори глини, землі, працює екскаватор… А не було огорожі.
Дитина вирішила погратися, пострибати з цих круч, і її засипало. На жаль, вона не вижила.
Раптом з будівельних лісів у тому ж самому «Орлятку» впаде якесь відро, молоток, а поруч буде дитина…
А сподобалося мені, як зробили бомбосховище модульного типу в Личковому (Личківська сільська громада знаходиться в Самарівському районі Дніпропетровської області – ред.). Воно модульного типу, збирається просто з бетонних модулів, вони з’єднуються (на сайті нашому можна подивитися це відео, я це відзняв).
Тобто, мене самого як технаря зацікавило, що, виявляється, це можна дуже швидко зібрати, і це коштує 5 млн грн. На відміну від того, що в інших місцях на сховища просто величезні гроші «викидали»: в 10 разів більші!
С.Ч.:
– На скільки розраховане бомбосховище, про яке Ви кажете?
О.Г.:
– На 200 осіб.
В.Х.:
– Воно швидко збирається, тому що блоками. Квадратні труби скріплюються.
Тобто, просто привозиться на місце окремий блок, підставляється інший блок, їх з’єднують болтами, гвинтами. Все робиться єдиним. Окремо – входи з двох боків. Всередині – пожежний щит, туалет, вода – усе, що треба. Вогнегасники, аптечки, і лавки вздовж.
С.Ч.:
– Дякую за цікаву інформацію. Насправді, я хотів би звернути увагу міської влади Дніпра. Чому? Бо кількість дітей, які вирішили, їхні батьки вирішили, щоб діти повернулися до навчання у школах, ця кількість більшає, а бомбосховища не розраховані на таку кількість.
І в школах стали вводити через це дві зміни. Бо є обґрунтування, що не вистачає бомбосховищ.
А зараз Ви кажете, що приклади, коли за невеликі кошти можна зробити на території школи ще додаткове бомбосховище, і таким чином вирішити питання, що в нас не буде двох змін.
Бо якщо батьки не погоджуються на дві зміни, то знов скорочується кількість оффлайн навчання. Тому що стало більше дітей, які не хочуть онлайн.
Дякую, гарний приклад, дякую.
Карина Полякова, мешканка Кам’янського:
– Хочу додати за бомбосховища. Крім того, що дійсно діти вчаться, одні – в першу зміну, інші – в другу, потім узагалі тиждень через тиждень. Ну, я вважаю, це взагалі не навчання, за великим рахунком. Тим паче, коли вони весь час сидять у бомбосховищі.
А сховище (у 30-му ліцеї Кам’янського – ред.) треба довести до ладу. Чому? Бо там дійсно, мені дитина каже, щось сиплеться на голову, дірки якісь, загалом критичний стан у цього бомбосховища.
І те, що немає вентиляції… Ми переглядали днями табель, деякі предмети, виявляється, вона просто не змогла відвідати через хворобу. Постійно хворіє-хворіє-хворіє, і в неї пів класу хворих дітей через віруси в бомбосховищі.
Владислав Малько:
– Мій досвід зйомок сховищ такий, що лише у одному старому радянському сховищі була примусова вентиляція.
Це сховище шелтера, який від заводу Петровського, на 200 людей. Я так розумію, протирадіаційне.
Там навіть був телекомунікаційний центр на п’ять кабінок з прямими телефонними телефонами, були складські приміщення для продуктів довгострокового строку зберігання.
Примусова вентиляція з великими нагнітачами. Такими великими, які дозволяють мати якийсь мікроклімат.
Я розумію, що у нас поспіхом роблять дуже багато сховищ (це ж не бомбосховища ми робимо, це, я так розумію, сховища просто), і треба звертати увагу влади на те, щоб вони оснащувалися вентиляцією примусовою. Тому що це підвали, найчастіше, і, звісно, в підвалах дуже висока вологість, дуже некомфортно – це так і є. А коли дітей забагато чи людей забагато, в закладах освіти це діти зазвичай…
Перший рік всі дистанційно навчалися, а зараз усі повертаються до школи, тому що рівень навчання знизився дуже сильно при дистанційному навчанні, це всі розуміють.
Треба, я так вважаю, журналістам звертати увагу, робити моніторинг. Люди з проактивною життєвою позицією, батьки самі так можуть робити: зайти до своїх шкіл, де діти навчаються, до сховищ, подивитись, чи існує там примусове нагнітання повітря чи ні, чи є кондиціонування і яка система.
Тому я вважаю, що це питання не тільки до влади, а це питання й до контролю влади.
«Медійний ринок зараз зазнає вимушеного переформатування. Все цікаво і непевно»
Денис Суханов:
– Медіа – це все одно бізнес, це інвестиція. Інвестиція зараз – в доступ до загального бюджетного пирога після наступних виборів. Це та схема, за якою в період 2015-2020-го років, багато місцевих ЗМІ функціонували.
І ця схема, яка зараз, ну через зовнішні обставини важкопереборної сили, виявилася непотрібною, оскільки виборів не проглядається, бо військовий стан. І закінчення військового стану не проглядається, бо не проглядається перспектив якогось миру на некатастрофічних умовах. І на загальнонаціональному рівні, і тим більш на місцевому бенефіціари розподілу бюджетів дивляться і думають: прямо зараз вкладатися в перемогу своїх людей на майбутніх виборах не треба.
Ну, в Дніпрі наклалися деякі суб’єктивні чинники: десь проблеми із здоров’ям, десь надмірне нахабство і надлишок кримінальних справ. Але проблема це не локально-дніпровська – в Україні медійний ринок зараз зазнає вимушеного переформатування, бо одне з найбільших старих джерел існування зсохлося і більше не тече.
І, чесно кажучи, ми зараз можемо лише припускати, в які формати існування українські медіа підуть для свого якогось виживання. Виживання навіть не конкретних каналів і видань, а певних сукупностей людей, які цим займалися. І якщо не буде знайдено ніяких відповідей, то ми… Вже почали спостерігати і ще будемо спостерігати, як медійний простір український просто стискатиметься і біднішає. Ну, такі реалії воєнного часу.
О. Г.:
– І до якого степеню він може стиснутися?
Д.С.:
– До фінансованих державою загальнонаціональних мовників, до мінімальної інформаційної обслуги місцевих адміністрацій, до якогось кола, скажімо так, грантових спільнот. Але ми знаємо від яких чинників зовнішніх залежать ці всі дуже нестабільні грошові потоки, ми знаємо, що було в 2016 році (Дональд Трамп, вперше вигравши президентські вибори в США 2016 року, скоротив фінансування міжнародних програм та Агентства США з міжнародного розвитку (USAID), особливо щодо зміну клімату та біженців – ред.), і як після цього змінилися пріоритети грантодавців, і розуміємо, що ми нічим не застраховані від ще одного такого фокусу, тому це все цікаво і непевно.
Повертаючись до теми круглого столу. З приводу відбудови: чи доцільно зводити якісь будівлі в Нікополі, і взагалі у 30 км від окупованої території.
Я не є якимось великим військовим експертом, я просто можу сказати, що відбувалося з 2022 року в зоні досяжності ствольної артилерії.
У якісь довготермінові проекти, – крім спрямованих на безпосереднє виживання громади, як ті ж бомбосховища, якщо вони реально будуються, відновлення водопостачання, якщо воно відновлюється, а не так, як ми знаємо приклади, – в зоні досяжності ствольної артилерії у щось вкладатися – це в кращому випадку авантюризм, в гіршому – махінації з бюджетом, на крові.
О. Г.:
– Скільки кілометрів від ворожої лінії ця артилерія досягає?
Д.С.:
– 20-25 км.
О. Г.:
– Тобто, в Нікополь не треба вкладати, асфальтувати якісь вулиці недоцільно?
Д.С.:
– Нікополь – це окрема проблемна історія, бо це, все-ж таки, велике місто, якому треба підтримувати якийсь рівень функціонування. Але вкладатися в якісь довготермінові і не першочергової необхідності проекти в цих умовах… Ну, м’яко кажучи, дивна поведінка.
Якщо подивитись, де в межах Дніпропетровської області зараз будуються укріплення, і при цьому де в межах Дніпропетровської області будуються проєкти того ж типу «Великого будівництва», скажімо так, багато з них будується ближче до того місця, де ворог зараз, ніж будується лінія укріплень. Де у цій конструкції присутня державницька логіка? – питання вже не до мене. Я тут державницької логіки не знаходжу.
О. Г.:
– Дякую.
На цьому ми завершуємо круглий стіл. Але зауважте, що відбулася лише половина нашого проекту, ми продовжуємо моніторити відбудову, продовжуємо викривати проблеми, де завищені ціни, де підставні фірми. Тому, корупціонери, начувайтеся!
Всім дякую, до побачення!
P.S. Це скорочена версія розмови, повна – у відеозапису.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
editor