Російська агресія завдає немислимої шкоди Україні та українським громадянам. Згідно з оцінкою Світового банку, вартість відбудови та відновлення в Україні становила 486 мільярдів доларів США станом на кінець 2023 року. А відтоді минув уже майже рік виснажливої війни. За деякими підрахунками, розмір шкоди може сягнути одного трильйону доларів.
Люди втрачають домівки, інше рухоме й нерухоме майно, вимушені переїздити, витрачаючи кошти на релокацію та облаштування на новому місці. Найважчою втратою, однак, є втрата рідних та близьких, каліцтво й інші ушкодження фізичного та психічного здоров’я, які несе за собою війна.
За звичайних обставин усі ці види втрат (як втрата майна чи недоотриманий дохід, так і моральні страждання від втрати близьких чи біль від тілесних ран) можуть бути підставою для пред’явлення судового позову. Такий позов ґрунтується на нормах деліктного права (від лат. delictum – «правопорушення»), суть якого може бути зведена до однієї серцевинної ідеї: особа, яка зазнала шкоди, має право вимагати відшкодування за рахунок того, чиї неправомірні дії спричинили цю шкоду. У ЦК України деліктному праву присвячена Глава 82.
Для того, щоб деліктний позов був задоволений, мають виконуватися три умови:
має бути наявним винне діяння того, до кого пред’явлено позов,
шкода має бути юридично значимою,
між першим та другим має бути причинно-наслідковий зв’язок.
Здавалося б, усі три вимоги виконуються щодо Росії, яка веде агресивну війну проти українського народу. На міжнародному рівні дії РФ неодноразово визнавалися порушенням норм міжнародного права. То ж чому б постраждалим громадянам не пред’являти позов до держави-агресора, яка несе смерть і руйнування?
Одна із перешкод на цьому шляху – це так званий юрисдикційний імунітет держави.
Це поняття із міжнародного права, яке забороняє пред’являти до національних судів позови проти іноземних держав. Вважається, що держава «має імунітет» від позовів, які можуть пред’являтися до неї в інших країнах. Логіка цього правила спирається на те, що в противному разі суд однієї держави міг би зобов’язувати іншу державу до певних дій чи забороняв би іншій державі певні дії. Це, вочевидь, порушувало б принцип суверенної рівності держав, бо, як кажуть у міжнародному праві: par in parem non habet imperium (рівний над рівним не має влади).
До повномасштабного вторгнення українські суди суворо додержувалися цього принципу і відмовляли у розгляді позовів до держави-агресора. Однак після повномасштабного вторгнення Верховний Суд змінив цей підхід: держава, яка грубо порушує надімперативні норми міжнародного права, не повинна мати змогу «прикриватися» концепцією юрисдикційного імунітету і таким чином уникати відповідальності.
Такий підхід Верховного Суду є сміливим та інноваційним і не безпрецедентним – суди інших країн раніше вже висловлювали свою прихильність подібній ідеї. Щоправда, загальносвітового визнання вона ще не здобула1.
Після того, як Верховний Суд змінив ставлення до питання юрисдикційного імунітету РФ, практика пред’явлення позовів до РФ про відшкодування завданої війною шкоди стала чимдалі більше поширюватись.
* * *
Довідка від редакції: прикладом позовів на відсудження компенсації шкоди, заподіяної внаслідок збройної агресії РФ, можна вважати:
Товариства з обмеженою відповідальністю «КСГ «Дніпро» дніпровця Сергія Касьянова, коли Господарський суд Дніпропетровської області стягнув з Держави Російська Федерація суму реальних збитків, у т.ч. через неможливість подальшого ведення польових робіт на земельних ділянках сільськогосподарського призначення, які знаходяться на території Зеленодольської та Апостолівської територіальної громади Криворізького району Дніпропетровської області, – у розмірі $276.334 та упущену вигоду у розмірі $887.000 (справа № 904/6004/23);
Товариства з обмеженою відповідальністю «БаДМ» (половина компанії належить чоловіку депутатки Дніровської міської ради Євгенії Дитятковській), яке отримало документ про стягнення 672.176 гривень збитків, завданих «в результаті пошкодження агресором інфраструктури аптечного складу» внаслідок ракетного обстрілу м. Дніпра 28 квітня 2023 року (справа № 904/153/24);
жінці, яка сорок років прожила в місті Маріуполі, Івано-Франківський міський суд Івано-Франківської області присудив $42.100 майнової та $30.000 моральної шкоди (справа № 205/399/23).
Тобто людина отримує судове рішення, але не реальне відшкодування. Причин декілька. Одна із них у тому, що імунітет держави насправді означає не тільки імунітет від пред’явлення позову й розгляду справи, але й імунітет від примусового виконання судового рішення. Верховний Суд висловився тільки щодо першої частини імунітету – імунітету від розгляду справи. Щоправда, висловлені Судом мотиви могли б бути використані і для подолання інших аспектів імунітету.
Та є перешкода більш вагома, через яку ці рішення не виконуються. Річ у тім, що виконання таких рішень мало би відбуватися за рахунок майна, яке належить державі-агресору.
Проте на території України його не так багато (принаймні точно не стане, щоб покрити усі завдані українцям збитки). Це по-перше.
По-друге, та російська власність, що все ж перебувала на території України на момент повномасштабного вторгнення, була націоналізована чи іншим чином обернена на користь бюджету України (і, можна припускати, спричинилася до відбудови чи посилення обороноздатності України).
Іншими словами, російської власності, за рахунок якої слід було б виконувати такі судові рішення, немає.
Якщо рішення проти РФ не виконуються, то навіщо взагалі пред’являти такі позови і витрачати дорогоцінний час та ресурси?
Адвокати можуть дати дві відповіді на це запитання. Перша – щоб потім спробувати виконати таке судове рішення за кордоном.
Друга – щоб потім використати це рішення як доказ наявності і розміру шкоди (наприклад, при поданні документів до міжнародного компенсаційного механізму).
Але обидві перспективи щонайменше примарні. Що стосується першого варіанту, то він означає, що слід обрати країну, в якій знаходиться власність РФ, і звернутися до суду цієї країни, і попросити його звернути до виконання те, що ухвалив український суд.
Загалом, механізм виконання іноземних рішень дійсно існує. Він, зокрема, передбачений Конвенцією про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах. Проте є принаймні дві обставини, які змушують скептично ставитись до перспективи виконання українських рішень за кордоном.
Перша обставина – це уже згадуваний юрисдикційний імунітет: іноземний суд може не поділяти позицію українського Верховного Суду про те, що держава-агресор втрачає право посилатись на імунітет (як уже зазначалося, цей підхід іще не здобув загального визнання). У такому разі іноземний суд не визнає себе повноважним розглядати справу без згоди РФ.
По-друге, для того, щоб дозволити виконання рішення українського суду на своїй території і зусиллями своїх виконавчих органів, іноземний суд має переконатися в тому, що розгляд справи в Україні відповідав певним стандартам. І один із таких стандартів – це забезпечення змагальності, тобто забезпечення участі відповідача у процесі, якого має бути належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи.
А це одне із «вузьких місць» у розгляді цієї категорії справ2, адже поштове сполучення між Україною та РФ припинене, як і будь-які дипломатичні зв’язки. І, само собою, РФ ігнорує будь-які повістки чи повідомлення. Тому іноземний суд може відмовити у визнанні українського рішення, якщо в нього буде сумнів, що РФ можна вважати належним чином повідомленою про час і місце розгляду справи.
Що стосується використання судового рішення як доказу, то тут варто бути свідомими того, що для Міжнародного механізму відшкодування (перша складова якого – Міжнародний Реєстр збитків для України – уже працює і приймає заяви) рішення українських судів не матимуть преюдиційного значення: ані сума відшкодування, ані навіть факт завдання шкоди, зафіксований у судовому рішенні, не буде «автоматично» вважатися установленим для цілей Міжнародного механізму.
Тобто, особа, яка отримала судове рішення на суму один мільйон гривень, не повинна розраховувати на те, що майбутня Міжнародна компенсаційна комісія виплатить їй цей мільйон без додаткової перевірки фактів і висновків, викладених в судовому рішення.
Іншими словами, судове рішення буде оцінюватися Міжнародним механізмом поряд із іншими доказами, і вага цього рішення буде залежати від того, які докази воно саме в собі містить.
Кожен, хто має намір пред’явити позов до РФ, має бути свідомим усіх зазначених осторог і має раціонально зважувати, яку додану вартість може дати судовий документ у цьому випадку. Та якщо ви прийдете до переконання, що цей шлях не дасть вам потрібного результату, варто пам’ятати, що є низка інших, позасудових механізмів допомоги і підтримки для постраждалих від війни.
Богдан Карнаух, кандидат юридичних наук,
експерт-аналітик ГО «Інститут законодавчих ідей»
P.S. Нарікання про те, що судові рішення проти РФ не виконуються – досить поширений закид. Але ось яка річ: а чи не гірше було б, якби ці рішення виконувались? Уявімо, людина пред’являє позов у розмірі один мільйон гривень на відшкодування шкоди, завданої внутрішнім переміщенням. Суд його задовольняє і, щоб виконати це рішення, виконавча служба продає з аукціону вагон російської залізниці, який знаходився на території України, а виручені кошти сплачуються на користь успішного позивача. На скількох позивачів вистачить російського майна?
Чи буде справедливим, що перші позивачі (на яких вистачить російської власності) отримають відшкодування, а решта залишиться ні з чим?
А як забезпечити співмірність і узгодженість між усіма судами України у відношенні до сум компенсації (приміром, якщо в одній області присуджуватимуть за внутрішнє переміщення кратно більше, ніж в іншій за втрату близької людини чи катування)?
А як бути, коли запрацює Міжнародний механізм сплати компенсацій і виявиться, що потерпілі, які скористалися позовним шляхом, і ті, що скористалися Міжнародним механізмом, опиняться у нерівному становищі?
Усі ці питання вказують на те, що в умовах обмеженого ресурсу (а російські активи, до яких може дотягнутись рука правосуддя, це, безумовно, обмежений актив) судовий шлях до відшкодування, навряд чи зможе забезпечити те, що з часів Аристотеля називають розподільчою справедливістю.
Щодо «вузьких місць» судових позовів до РФ.
Російська агресія завдає немислимої шкоди Україні та українським громадянам. Згідно з оцінкою Світового банку, вартість відбудови та відновлення в Україні становила 486 мільярдів доларів США станом на кінець 2023 року. А відтоді минув уже майже рік виснажливої війни. За деякими підрахунками, розмір шкоди може сягнути одного трильйону доларів.
Люди втрачають домівки, інше рухоме й нерухоме майно, вимушені переїздити, витрачаючи кошти на релокацію та облаштування на новому місці. Найважчою втратою, однак, є втрата рідних та близьких, каліцтво й інші ушкодження фізичного та психічного здоров’я, які несе за собою війна.
За звичайних обставин усі ці види втрат (як втрата майна чи недоотриманий дохід, так і моральні страждання від втрати близьких чи біль від тілесних ран) можуть бути підставою для пред’явлення судового позову. Такий позов ґрунтується на нормах деліктного права (від лат. delictum – «правопорушення»), суть якого може бути зведена до однієї серцевинної ідеї: особа, яка зазнала шкоди, має право вимагати відшкодування за рахунок того, чиї неправомірні дії спричинили цю шкоду. У ЦК України деліктному праву присвячена Глава 82.
Для того, щоб деліктний позов був задоволений, мають виконуватися три умови:
Здавалося б, усі три вимоги виконуються щодо Росії, яка веде агресивну війну проти українського народу. На міжнародному рівні дії РФ неодноразово визнавалися порушенням норм міжнародного права. То ж чому б постраждалим громадянам не пред’являти позов до держави-агресора, яка несе смерть і руйнування?
Одна із перешкод на цьому шляху – це так званий юрисдикційний імунітет держави.
Це поняття із міжнародного права, яке забороняє пред’являти до національних судів позови проти іноземних держав. Вважається, що держава «має імунітет» від позовів, які можуть пред’являтися до неї в інших країнах. Логіка цього правила спирається на те, що в противному разі суд однієї держави міг би зобов’язувати іншу державу до певних дій чи забороняв би іншій державі певні дії. Це, вочевидь, порушувало б принцип суверенної рівності держав, бо, як кажуть у міжнародному праві: par in parem non habet imperium (рівний над рівним не має влади).
В Україні правило про імунітет іноземних держав передбачено статтею 79 ЗУ «Про міжнародне приватне право».
До повномасштабного вторгнення українські суди суворо додержувалися цього принципу і відмовляли у розгляді позовів до держави-агресора. Однак після повномасштабного вторгнення Верховний Суд змінив цей підхід: держава, яка грубо порушує надімперативні норми міжнародного права, не повинна мати змогу «прикриватися» концепцією юрисдикційного імунітету і таким чином уникати відповідальності.
Такий підхід Верховного Суду є сміливим та інноваційним і не безпрецедентним – суди інших країн раніше вже висловлювали свою прихильність подібній ідеї. Щоправда, загальносвітового визнання вона ще не здобула1.
Після того, як Верховний Суд змінив ставлення до питання юрисдикційного імунітету РФ, практика пред’явлення позовів до РФ про відшкодування завданої війною шкоди стала чимдалі більше поширюватись.
* * *
Довідка від редакції: прикладом позовів на відсудження компенсації шкоди, заподіяної внаслідок збройної агресії РФ, можна вважати:
* * *
Очікувано, українські суди здебільшого задовольняють позови до РФ про відшкодування завданої війною шкоди. Та є величезне «але»: ухвалені у цих справах рішення не виконуються.
Тобто людина отримує судове рішення, але не реальне відшкодування. Причин декілька. Одна із них у тому, що імунітет держави насправді означає не тільки імунітет від пред’явлення позову й розгляду справи, але й імунітет від примусового виконання судового рішення. Верховний Суд висловився тільки щодо першої частини імунітету – імунітету від розгляду справи. Щоправда, висловлені Судом мотиви могли б бути використані і для подолання інших аспектів імунітету.
Та є перешкода більш вагома, через яку ці рішення не виконуються. Річ у тім, що виконання таких рішень мало би відбуватися за рахунок майна, яке належить державі-агресору.
Проте на території України його не так багато (принаймні точно не стане, щоб покрити усі завдані українцям збитки). Це по-перше.
По-друге, та російська власність, що все ж перебувала на території України на момент повномасштабного вторгнення, була націоналізована чи іншим чином обернена на користь бюджету України (і, можна припускати, спричинилася до відбудови чи посилення обороноздатності України).
Іншими словами, російської власності, за рахунок якої слід було б виконувати такі судові рішення, немає.
Якщо рішення проти РФ не виконуються, то навіщо взагалі пред’являти такі позови і витрачати дорогоцінний час та ресурси?
Адвокати можуть дати дві відповіді на це запитання. Перша – щоб потім спробувати виконати таке судове рішення за кордоном.
Друга – щоб потім використати це рішення як доказ наявності і розміру шкоди (наприклад, при поданні документів до міжнародного компенсаційного механізму).
Але обидві перспективи щонайменше примарні. Що стосується першого варіанту, то він означає, що слід обрати країну, в якій знаходиться власність РФ, і звернутися до суду цієї країни, і попросити його звернути до виконання те, що ухвалив український суд.
Загалом, механізм виконання іноземних рішень дійсно існує. Він, зокрема, передбачений Конвенцією про визнання та виконання іноземних судових рішень у цивільних або комерційних справах. Проте є принаймні дві обставини, які змушують скептично ставитись до перспективи виконання українських рішень за кордоном.
Перша обставина – це уже згадуваний юрисдикційний імунітет: іноземний суд може не поділяти позицію українського Верховного Суду про те, що держава-агресор втрачає право посилатись на імунітет (як уже зазначалося, цей підхід іще не здобув загального визнання). У такому разі іноземний суд не визнає себе повноважним розглядати справу без згоди РФ.
По-друге, для того, щоб дозволити виконання рішення українського суду на своїй території і зусиллями своїх виконавчих органів, іноземний суд має переконатися в тому, що розгляд справи в Україні відповідав певним стандартам. І один із таких стандартів – це забезпечення змагальності, тобто забезпечення участі відповідача у процесі, якого має бути належним чином повідомлено про час і місце розгляду справи.
А це одне із «вузьких місць» у розгляді цієї категорії справ2, адже поштове сполучення між Україною та РФ припинене, як і будь-які дипломатичні зв’язки. І, само собою, РФ ігнорує будь-які повістки чи повідомлення. Тому іноземний суд може відмовити у визнанні українського рішення, якщо в нього буде сумнів, що РФ можна вважати належним чином повідомленою про час і місце розгляду справи.
Що стосується використання судового рішення як доказу, то тут варто бути свідомими того, що для Міжнародного механізму відшкодування (перша складова якого – Міжнародний Реєстр збитків для України – уже працює і приймає заяви) рішення українських судів не матимуть преюдиційного значення: ані сума відшкодування, ані навіть факт завдання шкоди, зафіксований у судовому рішенні, не буде «автоматично» вважатися установленим для цілей Міжнародного механізму.
Тобто, особа, яка отримала судове рішення на суму один мільйон гривень, не повинна розраховувати на те, що майбутня Міжнародна компенсаційна комісія виплатить їй цей мільйон без додаткової перевірки фактів і висновків, викладених в судовому рішення.
Іншими словами, судове рішення буде оцінюватися Міжнародним механізмом поряд із іншими доказами, і вага цього рішення буде залежати від того, які докази воно саме в собі містить.
Кожен, хто має намір пред’явити позов до РФ, має бути свідомим усіх зазначених осторог і має раціонально зважувати, яку додану вартість може дати судовий документ у цьому випадку. Та якщо ви прийдете до переконання, що цей шлях не дасть вам потрібного результату, варто пам’ятати, що є низка інших, позасудових механізмів допомоги і підтримки для постраждалих від війни.
Богдан Карнаух, кандидат юридичних наук,
експерт-аналітик ГО «Інститут законодавчих ідей»
P.S. Нарікання про те, що судові рішення проти РФ не виконуються – досить поширений закид. Але ось яка річ: а чи не гірше було б, якби ці рішення виконувались? Уявімо, людина пред’являє позов у розмірі один мільйон гривень на відшкодування шкоди, завданої внутрішнім переміщенням. Суд його задовольняє і, щоб виконати це рішення, виконавча служба продає з аукціону вагон російської залізниці, який знаходився на території України, а виручені кошти сплачуються на користь успішного позивача. На скількох позивачів вистачить російського майна?
Чи буде справедливим, що перші позивачі (на яких вистачить російської власності) отримають відшкодування, а решта залишиться ні з чим?
А як забезпечити співмірність і узгодженість між усіма судами України у відношенні до сум компенсації (приміром, якщо в одній області присуджуватимуть за внутрішнє переміщення кратно більше, ніж в іншій за втрату близької людини чи катування)?
А як бути, коли запрацює Міжнародний механізм сплати компенсацій і виявиться, що потерпілі, які скористалися позовним шляхом, і ті, що скористалися Міжнародним механізмом, опиняться у нерівному становищі?
Усі ці питання вказують на те, що в умовах обмеженого ресурсу (а російські активи, до яких може дотягнутись рука правосуддя, це, безумовно, обмежений актив) судовий шлях до відшкодування, навряд чи зможе забезпечити те, що з часів Аристотеля називають розподільчою справедливістю.
1 Докладно про це можна прочитати тут: Karnaukh B. Territorial Tort Exception, The Ukrainian Supreme Court Held that the Russian Federation Could Not Plead Immunity with regard to Tort Claims Brought by the Victims of the Russia-Ukraine War. Access to Justice in Eastern Europe. 2022. Vol. 3(15). P. 165-177.
2 Докладно про це можна почитати тут: Українська арбітражна асоціація, Інститут законодавчих ідей (2024). «Рекомендації щодо забезпечення стандартів справедливого судочинства при розгляді позовів проти Російської Федерації».
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
editor